Семінарське заняття 1.

 Особливості реструктуризації та розвитку системи вищої освіти в Україні (1917 – 1990 рр.)

1. Обґрунтуйте процес становлення вищої освіти в перший період УНР – Центральної Ради ( березень 1917 – квітень 1918 рр.).

В роки визвольних змагань кількість народних університетів постійно зростала, деякі з них (Київський, Херсонський, Житомирський та ін.) з часом фактично перетворилися на вищі навчальні заклади. Це виразно простежується на прикладі зародження і становлення перших двох українських державних університетів –Київського і Кам’янець-Подільського. В обох випадках ініціатива йшла “знизу” від широких народних мас, які прагнули мати свій національний український університет.

Вумовахдержавотворчогопоступуіактивнихпошуківконкретнихшляхіврозбудовиукраїнськоїнаціональноїшколинаприкінці 1917року, засвідченнямОлімпіадиПащенко, уКам’янці-Подільськомусталовідомо, щоукраїнськийурядЦентральноїРади «маєнамірзаснуватифіліїКиївськогоНародногоУніверситетувпровінціях». У Кам’янці довідалися, зокрема, про намір Києва відкрити таку філію в Полтаві. За свідченням Юрія Шевельова, йшлося про створення в Полтаві історико-філологічного факультету у складі приблизно 200 студентів. Ця звістка розбудила давню мрію. Поступово у Кам’янці визріла ідея створення не філії, а університету. За її реалізацію енергійно взялася кам’янецька «Просвіта».

Українська Центральна Рада в Третьому універсалі оголосила національно-персональну автономію, а 9 січня 1918р. був прийнятий «Закон про національно-персональну автономію», в якому зазначалося, що освітній розвиток кожної нації - це справа цілої нації. Кожна нація в Україні мала право самостійно вирішувати й упорядкувати своє національне життя черезвідповідні національні органи. Управління національною школою будувалося наоснові принципу національно-персональної автономії, за яким загальне керівництво справами народної освіти кожної національності в Україні передавалося відділам народної освіти при національних Генеральних секретаріатах і відповідних національних радах освіти при них.

26 червня 1917р. прийнято декларацію Генерального секретаріату на чолі з І.М. Стешенком (з 12 січня 1918р. - незмінний міністр народної освіти УНР), в якій визначалася основна програма розвитку національної школи, а також підготовки педагогічних кадрів. Незважаючи на складні умови життя, в ці часи було два Всеукраїнських вчительських з'їзди (в квітні та серпні), а також Всеукраїнський професійний з'їзд (13-15 серпня 1917р.), які виробили шлях розвитку національної освіти та організації українського вчительства.З часу проголошення в Україні незалежності було дещо зроблено, особливо в організаційному плані, для підготовки національних кадрів. Так, науковим товариством та Київським кооперативним комітетом 5 жовтня 1917р. був заснований Київський Український народний університет у складі трьох факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного і правового, в також підготовчих курсів при загальній кількості 1400 слухачів.Очолив університет професор І.М. Ганицький.Лекції проводилися в університетісв. Володимира.

Уцейчаспочалифункціонувати: ПедагогічнаакадеміявКиєві (з 7 листопада1917р.) дляпідготовкивчителівукраїнознавства; Українськийдержавнийуніверситет (уКам'янцінаПоділлі, з 1 липня1918р.) зпочатковоюкількістюстудентів 493 особи; УкраїнськевідділенняКиївськоговищогопедагогічногоінститутуФребелівськоготовариства (першимдиректоромякогобулаС.Ф. Русова); крімтого, товариство «Просвіта» відкрилоісторико-філологічнийфакультетуПолтаві. У Києві, Одесі, Катеринославі почали діяти факультети з російською, єврейською і польською мовами викладання. Були переглянуті правила вступу до університетів України; у всіх університетах створено кафедри української мови та літератури, історії України та права. Російські університети св. Володимира, Харківський і Новоросійський 30 липня 1918 р. були оголошені державними університетами України. Велася підготовча робота до відкриття університетів у Полтаві та Чернігові. Порушувалося питання про організацію української університету з двома факультетами (юридичним та історико-філологічним). У Ніжині було розроблено проект і статут Академії князя Безбородька, де зазначалося, слухачі і слухачки Академії, діставши знання вчителя або вчительки, мають право через два роки тримати іспит на ступінь магістра з своєї спеціальності. Екзамен на ступінь магістра педагогіки проводила Рада Академії; одночасно Академія мала право присуджувати вчену ступінь магістра і доктора педагогіки після захисту аспірантом відповідної вченої дисертації.

Учителів в Україні готували здебільшого вчительські інститути, навчальні плани затверджували професорсько-викладацькі колективи. Строк навчання складав три роки; усі студенти вивчали обов’язкові предмети: російську мову і літературу, українську мову і літературу, історію, гігієну, виразне читання, малювання, теорію і історію музики, математику, фізику, хімію; крім того, викладалися спеціальні предмети на кожному факультеті. Учительські кадри інститути готували на 3-х факультетах: словесно-історичному, фізико-математичному і природничо-географічному. Богослов'я викладалося на І-ІІ курсах по дві години на тиждень.

2.            Дайте характеристику освітньої політики в Україні часів Гетьманату (квітень – грудень 1918 рр.)

У березні-квітні 1918 р. Комісія вирішила вивчити на місці реальні можливості заснування філії в Кам'янці-Подільському і з цією метою направила туди групу своїх представників. До складу цієї «малої» комісії ввійшли І. Ганицький (голова), І. Огієнко (секретар), В. Дуб'янський, а також начальник відділу професійної освіти Міністерства О. Вілінський.

Прибувши до Кам'янця, комісія па місці детально ознайомилася з ситуацією. З місцевими діячами з'ясувала реальність заснування філії університету. Іван Огієнко у переповненому залі театру виступив з публічною лекцією на улюблену тему: «Українська культура».

Так збіглися інтереси групи патріотів маленького міста Кам'янця і Міністерства освіти, однак уже в масштабах всієї Української держави. Слід зазначити, що на той час Міністерство освіти мало вже певний позитивний досвід. Так, 7 листопада 1917 р. в Києві відбулось урочисте відкриття Української науково-педагогічної академії. Невтомний Іван Огієнко читає в ній курс української мови. Разом із Ф. Сушицьким він доклав чимало зусиль дляорганізації практичної діяльності Академії. 5 грудня того ж року в Києві було відкрито Українську академію мистецтв. У квітні 1918 р., вже після повернення зКам'янця, І. Огієнко висунув пропозицій заснувати в Кам'янці не філію, а самостійний державний університет. Комісіяпогодилася з ним, проте висунула умову, що Огієнко візьме на себе організацію цього університету бодай на перші два роки.

Однак наприкінці квітня 1918 р. політична ситуація в Україні знову різко змінилася. Центральна Рада остаточно втратила владу. І цю зміну політичної ситуації не можна не враховувати, аналізуючи питання освіти.

ЗгаданавищепропозиціяІ. ОгієнкащодоствореннявКам'янціповногодержавногоуніверситетуцілкомузгоджуваласязпозицієюочолюваногоІ. СтешенкомМіністерствосвітиЦентральноїРадищодорозбудовивищоїукраїнськоїшколивконкретнихумовах, щосклалисьвУкраїні, асаме: КиївськийнароднийуніверситетпланувалосязгодомперетворитинадержавнийівжедалістворитийогофіліїуПолтаві, Вінниці, КатеринославітаіншихмістахУкраїни. Безперечно, це було патріотичне і цілком реальне рішення. Адже Україна не мала на той час не тільки української вищої школи, а й українських середніх шкіл (ідеться насамперед про регіони, що входили до складу царської Росії). Що ж стосується Київського, Харківського та Одеського університетів, то вони лише розміщувалися на території України, однак не були українськими. Це були російськомовні університети.

Привсійповазідотихпрофесорів, якібулиукраїнцямиіврізнийчасщироівідданослужилиУкраїні (МихайлоМаксимович, МиколаКостомаров, ОлександрЛазаревський, ДмитроБаталій, ОлександрПотебня, ВолодимирАнтонович, ОлександрКістяківський), атакожбагатьохіншихпрофесорівнеукраїнськогопоходження, якіробилитежсаме, - всежціуніверситетизалишалисяросійськими.

Професори і викладачі університетів були переважно з росіян, а коли й українськог походження, то весь свій вік викладали російською мовою. Студенти теж не мали належної підготовки з української мови, бо в Україні, що входила до складуРосії, до 1917 р. не існувало жодної середньої україномовної школи. Саме тому було надзвичайно складно поставити ті університети на український національний грунт. Значним був також опір групи російських професорів та викладачів Київського університету св. Володимира. До того ж ці вищі школи мали нерідко автономний устрій, тому їх опозиційний настрій можна було подолати лише поволі. З цих причин єдино правильним було рішення іншими способами торувати дорогу українській вищій школі. Насамперед, відкривати нові університети, які б із самого початку створювалися як українські.

3.            Визначте особливості розвитку вищої освіти в другий період УНР – Директорії (грудень 1918 – січень 1919 рр.

За наказом Міністерства освіти УНР, мовою викладання у всіх школах України - вищих, середніх та нижчих мала бути українська, а всі національно розмежовані школи мали користуватися для навчання мовою своєї нації. Директорія передбачала до осені 1919р. відкрити дев’ять нових інститутів. Проте часта зміна урядів стала на заваді втіленню в життя прогресивних законопроектів, спрямованих на створення національної школи і поліпшення підготовки педагогічних кадрів.

З1919 рокуузв'язкузпереходомвладидоРадянськогоурядувУкраїнірозпочинаєтьсяперебудовапедагогічноїосвітиіствореннявищоїпедагогічноїшколи. Ставилося завдання підготовки не просто вчителів, а вчительських кадрів нового суспільства. Нарком освіт України розробив спеціальну інструкцію про реорганізацію навчального процесу в учительських семінаріях та інститутах, головними положеннями якої були: ознайомлення з історією революційного руху, історією побудови соціалізму, введення ручної праці, образотворчого мистецтва, курсу українознавства; ознайомлення з найбільш практичними методами дослідження здібностей учнів, розвитку в майбутніх учителів любові до продуктивної праці; ознайомлення їх не лише в теорії, а й на практиці з методами створення самоврядування у школі. 21 травня 1919 р. була створена комісія для реформи педагогічних навчальних закладів у складі педагога-методиста О.Ф. Музиченка, директора Київського учительського інституту К.М. Щербини. В основі роботи педагогічних вузів були покладені матеріали Московської наради з підготовки вчителів (18-25 серпня 1918р.). Кількома директивами уряду було знято юридичні перепони на шляху здобуття вищої освіти. Вища школа стала доступною для всіх трудящих. Ці питання в Україні вирішувала Рада робочо-селянської оборони, яка приїжджала до Чернігова у зв'язку з наступом на Київ денікінської армії. Рада оборони схвалила створення педагогічних інститутів у Чернігові (вересень 1919 р.), Полтаві (червень 1919р.), Херсоні (липень 1919р.), Житомирі (жовтень 1919р.). Рада виходила з тих міркувань, що чим нижчим був ступінь школи, тим глибшою і серйознішою мала бути педагогічна підготовка.

ПовнезначеннядляреформивищоїшколимавдекретРаднаркомуУкраїни «ПродеякізмінивскладіпобудовидержавнихустановівищихнавчальнихзакладівУРСР», щоскасовувавусівченізванняіступені, атакожусіпов'язанізцимиступенямиізваннямипривілеї. В інститутах запроваджувалося заміщення викладачів кафедр за конкурсом, створювалися ради для переобрання викладачів.

5.            Охарактеризуйте процес реконструкції системи вищої педагогічної освіти в Україні періоду 1920 – 1940 рр.

Як соціальний феномен процес розвитку державного управління вищою освітою включає три умовно визначені й обгрунтовані нами взаємопов’язані періоди розвитку системи державного управління вищою освітою в 1917-1959 рр. Кожен період визначається: соціально-економічними умовами, рівнем розвитку теорії і практики державного управління, суб’єктами реалізації мети й завдань розвитку системи державних керівних органів вищої освіти в Україні.

1917-1919 рр. - це період становлення основ українського демократичного правового державного управління освітньою галуззю, заснованого на принципах гуманізації й демократизації, колегіальності й єдиноначальності, інтеграції і диференціації управління.

У період УНР ставилось завдання побудови демократичного правового державного управління, заснованого на поєднанні розумної централізації і децентралізації.

1920-1930 рр. - період пошуків нової оптимальної системи, моделі радянського державного управління вищою освітою, посилення загальнодержавного курсу на побудову комуністичного суспільства, однопартійності й централізації управління, збільшення адміністративного апарату, бюрократизація його діяльності.

1931-1959 рр. - періодутвердженнякомандно-адміністративноїсистемиуправліннявищоюосвітоюякорганізаційноїосновитоталітарногорежиму, посиленнябюрократичногоцентралізмуівтратадецентралізації.

Здійсненедослідженнядаєможливістьвиділитийактуалізуватитойфакт, щовкороткийперіоддемократизаціїпісляЛютневоїреволюції 1917-1919 рр. відбуласьдемократизаціяігуманізаціяєдиноначальності. У цей час поширюється система партиципації (співучасті) і виборності державних і громадських органів, заміщення керівників, науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів. Вони обиралися закритим (таємним) балотуванням, періодично звітувалися перед своїми підлеглими, перспективні висувалися на вищі посади. Розвиток виборних засад у вищій освіті - суто демократичний імператив, що означає подолання фактичної ізоляції, усунення колективів від управлінської діяльності, саме демократично проведені вибори, - середовище управлінців, освітян, перешкоджали добору кадрів на грунті протекції, родинних зв’язків, підлабузництва, обмежували поле управлінської діяльності єдиноначальника. Це сприяло відродженню такої невід’ємної сторони єдиноначальності, як неодмінність неподільної відповідальності за управлінську діяльність.

Із середини 30-х років принцип єдиноначальності перестає існувати в чистому вигляді. Єдиноначальність починає контролюватись, кожен крок керівника-єдиноначальника в системі вищої освіти підпадає під жорсткий партійно-політичний контроль від фази призначення на посаду до звільнення з неї.

Репресії, гоніннянавільнодумців, стримуваннядемократизації, розгулбюрократизму, комчванство, корупціябулипородженідеформаціямийвідхиленнямивсистемідержавногоуправління. Командно-адміністративна система набирає сили. Від керівників вимагалося тільки активно пропагувати серед мас і втілювати в життя нові постанови й директиви. Перехід до жорсткого планування обернувся згортанням творчості, ініціативи й самобутності в керівників-управлінців, зниженням їх матеріальної заінтересованості в результатах своєї діяльності. Єдиноначальність і колегіальність шануються лише на словах.

Запропонована періодизація дала можливість виявити принципові зміни розвитку державного управління вищою освітою в кожному з досліджуваних періодів; розкрити взаємозв’язок між попереднім і наступним періодами розвитку, визначивши специфічні риси кожного з них; сформувати цілісне уявлення про розвиток системи державного управління вищою освітою як соціально-історичне явище, розглянувши його найважливіші тенденції і суперечності.

6.            визначтеособливостірозвиткувищоїосвітичасівВеликоїВітчизняноївійни (1941 – 1945)

Наступним періодом став 1941-1945рр. - підготовка вчительських кадрів у роки Великої Вітчизняної війни. Нацисти вважали українців нижчою расою, яка не мала права навіть на освіту. Слов'яни - заявив один з ідеологівфашизму Розенберг - повинні працювати на нас, оскільки ми маємо в цьому потребу. Частина педінститутів припинила своє існування в окупації, деякі евакуювалися, у тому числі три університети: Київський і Харківський - у Кизил-Оруд Казахської республіки (490 студентів, 500 викладачів); Одеський — у Байрам-Алі Туркменської республіки (400 студентів).

У зв'язку з війною були переглянуті навчальні плани і програми. Всесоюзний комітет у справах вищої школи запровадив навчальні плани із скороченими строками навчання - три з половиною роки в університетах і три роки - у педінститутах. У 1943р., незважаючи на те, що війна ще тривала і стан приміщень був незадовільним (пограбовані кабінети і лабораторії, відсутня навчально-методична література тощо), 13 педагогічних і вчительських інститутів вже приступили до підготовки кадрів. Умови навчання були важкими, успішність — низькою.

На кінець 1943 року у звільнених містах України працювали 25 педагогічних навчальних закладів (3 університети, 10 педагогічних і 12 учительських інститутів), в яких навчалось 6 966 студентів, в тому числі 3 935 на першому курсі. Професорсько-викладацький склад становив 518 чоловік. У зв'язку з нестачею кадрів були відкриті курси: чотиримісячні — для підготовки вчителів I-IV кл. і шестимісячні - викладачів У-УП кл.

Отже, не дивлячись на те, що плани прийому збільшувалися, проте довоєнного рівня вони не досягли. Почали функціонувати чотиримісячні курси і заочні відділення при всіх педагогічних інститутах. Планом Наркому освіти України передбачалося видати: навчальні плани, програми, методичні вказівки для заочників університетів педагогічних інститутів і вчительських інститутів. Крім того, при управлінні вищої школи створювалося відділення заочного навчання і науково-методичний кабінет. Його першим директором був Я.П.Ряппо. У1944-1945 н.р. відновилася мережа вищих педагогічних навчальних закладів, за винятком чотирьох педагогічних і шести вчительських інститутів, матеріальну базу яких повністю знищили фашистські окупанти.

У 1944-1945 навчальному році у звільнених районах України поновили роботу 6 університетів, 20 педагогічних і 17 учительських інститутів, де навчалися 23 792 студентів. Педагогічні вищі навчальні заклади багато зробили для організації навчально-виховного процесу і поліпшення підготовки педагогічних кадрів, за що, зокрема, Нарком освіти України нагородив 230 працівників вищої освіти, а саме: знаком «Відмінник народної освіти» - 95 осіб, грамотами — 10, грошовими преміями — 125 осіб.

1941-1945 роки були часом набуття досвіду, що дав змогу досягти успіхів у розвитку й удосконаленні вищої педагогічної освіти у повоєнний час. Сформувалася нова вища педагогічна школа, яка після перемоги розгорнула активну підготовку вчителів, здатних у складних умовах навчати і виховувати підростаюче покоління.

Таким чином, у період Великої Вітчизняної війни система вищої педагогічної освіти, що склала в передвоєнні роки незважаючи на недоліки і проблеми і прорахунки, повною мірою витримала іспит перед історією; через те її діяльність, досвід роботи в складний і героїчний час мають практичне значення для подальшої перебудови і вдосконалення справи підготовки вчительських кадрів в Україні.

7.            Обґрунтуйте основні етапи і напрями формування системи вищої та вищої педагогічної освіти в Україні середини 40-х – кінця 80-х років ХХ століття.

Після Великої Вітчизняної Війни почався етап відбудови і розвитку вищої педагогічної освіти України (1945-1961рр).Світова                                 історія не знає аналогів відновлювальних робіт такого масштабу, як у нашій державі. Прямі збитки, заподіяні нацистами та їх посіпаками в Україні, становили 285 млрд. крб., або 42% загальносоюзних втрат за роки війни і окупації. Комісія, створена Урядом України, підрахувала, що тільки для відбудови педагогічних навчальних закладів України потрібно було 15550 будівельників з 13-15 спеціальностей. Студенти педагогічних і вчительських інститутів України відремонтували 52 навчальних корпуси і гуртожитки, відробили 300 000 трудоднів, зібрали врожаї на площі 1760 га. Незважаючи на обмежені матеріальні ресурси, уряд постійно збільшував асигнування на народну освіту. Так, якщо в 1941 році вони становили 15,5 млрд. крб., то в 1945 - вже 28,6 млрд. крб., тобто майже удвічі більше, аніж у довоєнний час.

Програму соціально-економічного і культурного поступу України у післявоєнний період визначив «Закон про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946-1950 рр.», прийнятий восьмою сесією Верховною Ради України в серпні 1946 р. Він передбачав завершення переходу до загального семирічного навчання, подальше впровадження середньої освіти, доведення мережі шкіл до 28 600 із загальною кількістю учнів 6120 000 чол. Щоб реалізувати це завдання, потрібна була додаткова армія учителів.

Отже, в перші післявоєнні роки поновлюється мережа вищих педагогічних навчальних закладів, збільшується контингент студентів, розширюється номенклатура спеціальностей. У зв'язку із запровадженням загальної обов'язкової семирічної освіти мережа цих шкіл та кількість учнів у них щороку збільшувалась. Значно зросла їх кількість у західних областях України, а отже, збільшився попит на вчителів з вищою освітою.

Вищі педагогічні навчальні заклади, однак, не виконували їв випуску. Схвалений у травні 1949р. план передбачав щорічне збільшення прийому абітурієнтів. Крім того, для підвищення якості підготовки вчителів, поліпшення навчально-матеріальної бази вищих навчальних закладів, раціонального використання кваліфікованих кадрів викладачів був ухвалений план реорганізації вищої педагогічної школи. Так, протягом 1952-1954 рр. без глибокого аналізу, вказівкою зверху, припинилася підготовка вчителів у Київському і Харківському вчительських інститутах, а також на відділеннях учительських інститутів при Ворошиловградському, Кіровоградському, Львівському, Сталінському педагогічних інститутах. Білоцерківський і Житомирський учительські інститути реорганізувалися в педагогічні інститути іноземних мов з чотирирічним строком навчання, Кременецький і Станіславський, Рівненський, Бердичівський, Ізмаїльський, Чернігівський, Глухівський, Слов'янський і Уманський - в педагогічні інститути. Був заснований педагогічний інститут фізичного виховання в Одесі, вечірні відділення при Київському, Львівському, Харківському, Одеському педагогічних інститутах факультетами: природничим, іноземних мов, дефектології), факультет фізичного виховання - у Ворошиловградському і Харківському педагогічному інститутах та факультет іноземних мов – і Вінницькому.

Отже, післявсілякихреформіреорганізацій, спрямованихна „поліпшення», «зміцнення», «розширення» системивищоїпедагогічноїосвітив 1950-51 навчальнихроках, вчительськікадривУкраїнівипускали 25 педагогічних, 22 вчительськихінститутиі 13 відділеньприних.

У 1951-55 рр. до педагогічних вузів вступили 39 000 студентів, на 63% більше, ніж у роки першої повоєнної п'ятирічки. Поліпшився якісний склад абітурієнтів: так, у 1951-52 н.р. педагогічні інститути прийняли 70,8% дітей робітників і селян. Розширилася заочна форма підготовки вчителів.

У1955-56 н.р. підготовку вчителів здійснювали 38 педінститутів. Однак їх психолого-педагогічна підготовка не відповідала вимогам сучасності. Численні випускники не з'являлись на місце роботи за призначенням. 31954-55 н.р. було впроваджено нові навчальні плани; у школах (ГІУ клас) вводились уроки праці, а у У-УІ класах - практичні заняття у майстернях і навчально-дослідних ділянках. У УШ-Х класах запроваджувалися трудові практикуми.

Уцейчасстворюєтьсяновийтипшкіл - шкілподовженогодня; розпочинаєтьсяперехідвідсемирічногодовосьмирічногозагальногонавчання, розширюєтьсямережасередніхшкіл-інтернатівіпрофтехучилищ, зростаєпотребавкадрахучителівширокогопрофілюзвищоюосвітою, зокремадлясільськоїмісцевості. На основі наказу Міністерства вищої освіти СРСР «Про затвердження переліку факультативів і спеціальностей широкого профілю педагогічних інститутів країни (1956 р.)» було затверджено 20 відповідних спеціальностей.

«Законпрозміцненнязв'язкушколизжиттям» (1954р.) зобов'язувавбільшеувагиприділятипідготовцікадрівденноїформинавчання, надаючипереважнеправозараховуватидовищихнавчальнихзакладівосіб, якімаютьстажпедагогічноїроботи. Була запроваджена обов'язкова практика або робота в школі протягом року. Розпочалася підготовка вчителів широкого профілю. У1960-бін.р. їх випускали 33 педагогічні інститути. Зазнав змін якісний склад студентів стаціонарної форми навчання. Зокрема, на 23,2% порівняно з 1959 р. збільшилася кількість юнаків, які мали дворічний стаж роботи чи були звільнені з лав Радянської Армії, зменшився відсів студентів з причини неуспішності.

Отже, протягом 1950-1960 рр. в Україні стабілізувалася система підготовки педагогічних кадрів. Учителів готували університети і педагогічні інститути за єдиними навчальним планом Міністерства вищої і середньої освіти СРСР. Було удосконалено систему вищої заочної і вечірньої педагогічної освіти, розширено мережу консультпунктів для вчителів-заочників. Складною проблемою цього періоду було комплектування педагогічних вузів професорсько-викладацьким складом. Відомо, що значна частина інститутів починали працювати, не маючи викладачів того чи іншого фаху.

Перебудова системи навчання у педагогічних інститутах у напрямі зміцнення зв'язку зі шкільною практикою забезпечила кращу підготовку вчительських кадрів, позитивно позначилася на їх складі. З 419 507 вчителів і вихователів, які у 1961р. працювали в школах України, вищу освіту мали 44%, незакінчену вищу -16%, 1581 педагогові було присвоєне звання «Заслужений вчитель школи УРСР », 403 - нагороджені Почесною Грамотою Президії Верховної Ради України, 24 888 - знаком «Відмінник народної освіти».

Отже, поступальний розвиток системи вищої педагогічної освіти, що розпочався в довоєнний час, тривав і в повоєнні роки. Це був період відбудови і вдосконалення вищої школи загалом і педагогічної - зокрема. Вища педагогічна школа України не тільки заліковувала рани, завдані фашистськими варварами, а й впевнено формувала власну цілісну систему. В цей період були частково реорганізовані дрібні педагогічні вузи, ліквідовані, хоч і передчасно, вчительські інститути (вони злилися з університетами і педагогічними вищими навчальними закладами або реорганізовані в педагогічні училища).

У 1961р. вчителівготували 7 університетіві 33 педагогічніінститути (у 1945р. їхбуло 20); контингентстудентівденноїформинавчаннязрісз 21008 чоловікдо 48897 (тобтовдвічііна 10000 чоловікбільше, ніжвусіхвузахУкраїнив 1922 році).

Водночас вища школа переживала складні суперечності, зумовлені соціально-політичними та економічними особливостями розвитку суспільства. З одного боку, зростав ентузіазм трудового народу, який відбудовував зруйноване господарство і культуру, з іншого — насаджувалися вождизм, культ особи Сталіна, утверджувалася командно-адміністративна система управління, що негативно позначилося на системі вищої освіти загалом і педагогічної зокрема. Так, плани прийому і випуску студентів визначалися не перспективами розвитку того чи іншого регіону, а часто необґрунтованими і нестійкими заявками обласних відділів народної освіти без урахування кадрового складу, навчально-матеріальної бази вищих навчальних закладів.

З 1982-83 н.р. вперше в країні здійснювалась підготовка старших піонервожатих за спеціальністю «Педагогіка і методика виховної роботи». З 1981р. у Полтавському педінституті в порядку експерименту було запроваджене навчання майбутніх вчителів початкових класів за спеціальностями «Музика» і «Образотворче мистецтво». У 1985р. їх почали готувати ще в семи вузах. А в Київському інституті запровадили спеціальність «Педагогіка і методика виховної роботи», розраховану на вихователів шкіл (груп подовженого дня, інтернатних закладів), організаторів позакласної та позашкільної виховної роботи з дітьми в школах та за місцем проживання. Сталися зміни й у структурі підготовки вчителів інших спеціальностей. Крім організації підготовки вчителів перспективних спеціальностей, велику увагу приділено розвитку мережі факультетів широкого профілю. 1984-85н.р. став роком запровадження в педінститутах України нових двопрофільних спеціальностей «Російська мова і література, іноземна мова», «Географія і біологія», «Педагогіка і методика початкового навчання і музики», « Фізика з основами інформатики та обчислювальної техніки» і інші.

У 1963 році вперше в країні було створено Малу Академію школярів Криму «Шукач» з секціями фізико-математичною, природничо-хімічною і суспільних наук. З метою підвищення рівня загальноосвітньої підготовки робітничої і селянської молоді та створення їй умов для вступу в педінститути у серпні 1969 року відновлено роботу підготовчих відділень денної, вечірньої й заочної форми навчання. До інститутів направляли абітурієнтів безпосередньо керівники радгоспів, колгоспів, підприємств, командувачі військових частин, громадські організації. Після успішного закінчення курсів всіх вступників зараховували на перший курс без вступних іспитів. Пільги мали випускники загальноосвітніх шкіл сільської місцевості, а також старші піонерські вожаті, що працювали за фахом не менше 2 років.

ПісляпроголошеннянезалежностіУкраїнирозпочавсяпошукшляхіврозбудовинаціональноїосвіти, перехіддонеперервноїпрофесійноїосвіти. Стає очевидним, що низький професійний і загальнокультурний рівень значної частини населення, особливо молоді, не тільки впливає на конкурентоспроможність країни на світовому ринку, але й на рівень соціальної стабільності.

Система вищої освіти в Украйни починає формуватися як одна із найголовніших цінностей державності, суспільної свідомості та національної безпеки.